Ділова українська мова » Добір способів ділового спілкування

Стратегії та тактики спілкування

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:14:17 +0000

Існують різні концепції, що описують способи, моделі та стилі спілкування. Різноманіття підходів певною мірою сприяє більш глибокому вивченню й аналізу основного процесу і допомагає кожному спиратися па ту концепцію, яка йому найбільше зрозуміла і відповідає його уявленням про себе та про інших. Проте важко розібратись у великій кількості підходів, ураховуючи, що опи¬сано далеко не всі, до того ж, звичайно, заважає відмінність у тер¬мінах, які вживаються для характеристики одних і тих самих явищ. Об’єднати розмаїття термінів і відповідних їм феноменів можна, увівши поняття «стратегія та тактика спілкування». Це дасть змогу описати процес інтегровано і сприятиме систематизації інформації. Варто зауважити, що деякі вчені вживали термін «стратегія спілку¬вання», однак переважно в математичному контексті (відповідно до теорії гри). У працях з менеджменту й маркетингу це поняття охоп¬лює не лише спілкування, а й усю систему стратегій, які використо-вуються в організації (підприємстві, фірмі тощо). Наприклад, у мар¬кетингу розрізняють стратегії, зорієнтовані на збут товару, і клієнтцентровані стратегії. Сьогодні в основі підготовки керую¬чих американськими байками лежить саме навчання їх стратегіям і тактикам.
Існують різні визначення поняття «стратегія». У нашому розумін¬ні — це загальна схема дій. Американські автори вважають, що це загальний план досягнення мети. Описуючи та конструюючи в житті стратегії спілкування, доцільно орієнтуватися па обидва визначення. До того ж треба ще враховувати, чи досягаєть¬ся мета під час спілкування одним суб’єктом чи обома (мотивацій¬ний компонент стратегій).
Коли двоє суб’єктів прагнуть виконати разом певну роботу, обмінятися думками, почуттями, оцінками, дійти згоди, вони, спілку¬ючись, прямують до досягнення спільної мети. Якщо ж кожен або один із суб’єктів хоче задовольнити лише свої інтереси, він ста¬вить перед собою індивідуальну мету. Інколи люди, що спілкують¬ся, можуть і не ставити перед собою певної мети (фактичне спілку¬вання).
Для повної характеристики стратегій до мотиваційного компо¬нента необхідно додати ще змістовний. Річ у тім, що спільна або індивідуальна мета може відповідати гуманістичним або маніпулятивним (егоїстичним, навіть жорстоким) установкам спілкування. У першому випадку — це найчастіше готовність, що реалізується у спілкуванні через акти співробітництва, співучасті, взаємодопомоги, взаєморозуміння та взаємоповаги. У другому випадку — це спрямо¬ваність на дії, в яких проглядають корисливі, егоїстичні інтереси од¬ного або обох суб’єктів. Саме ці установки кожного з них і при¬зводять до маніпулювання та порушення етики спілкування.
Для характеристики стратегій важливими є не лише мета та ко¬мунікативні установки, а й характер конструювання спілкування. Його стратегічним параметром є певне співвідношення між діалогом і монологом. Якщо під час взаємодії суб’єкти по черзі обмінюються інформацією, думками, жестами, почуттями, то вони дотримуються діалогу. Якщо досить довго говорить один або ж, говорячи, кожен думає лише про себе, то відбувається монолог чи два монологи. Сприймаючи монолог одного із суб’єктів, інший може вести з ним внутрішній діалог. Діалогічний підхід до спілкування (краще в кон¬тексті зовнішнього діалогу) є оптимальним з погляду організації комунікації й має великий розвиваючий, творчий потенціал.
Ці стратегії ділового спілкування можна пояснити на прикладах.
Так, перед створенням фірми Микола 3. і Ганна П. самостійно розпоряджалися своїми коштами. Тепер вони мають вести фінан¬сові справи разом. Для цього необхідно прийняти єдине рішення, яке б задовольнило обох партнерів. Але Микола 3. заявляє: «Я — старший, через це я буду розпоряджатися грошима». Це стратегія К.
Економіст М. побачила на столі у начальника відділу новий штат¬ний розклад. У ньому вона не знайшла своєї посади. У неї вихопи¬лось: «Ах, так?! Як же він міг так повестися зі мною? Я не допущу цього». Це стратегія — маніпулятивно-монологічна, мета її індиві¬дуальна.
А ось приклад стратегії — гуманістично-діалогічиої. Мета її спільна. Керівник організації говорить: «Наступного року випуска¬тимемо іншу продукцію, більш складну. Що ми для цього мусимо зараз зробити?» Підлеглі внесли такі пропозиції: розробити доку¬ментацію, визначитись з ресурсами, знайти покупців і т. ін. «Давайте конкретно розподілимо, хто за що відповідатиме,» — попросив ке¬рівник. Начальники служб почали формулювати свої завдання.
Стратегії спілкування, наведені на рис. 1 і у прикладах, є так званими чистими. У житті найчастіше бувають їхні комбіновані ва¬ріанти.
Система послідовних дій, що сприяють реалізації стратегії, досяг¬ненню мети, називається тактикою. Одну й ту саму стратегію спілку¬вання можна втілити в різних тактиках. Побудова стратегії або її добір залежить від особливостей суб’єктів, які це здійснюють, їх си¬стеми цінностей, інтересів і обов’язково від комунікативних устано¬вок. Побудова і добір тактик базуються насамперед на знаннях про ситуацію та особливості конкретних співрозмовників. Загалом, на роз¬будову тактики як системи дій при спілкуванні звичайно впливає стратегія, якщо вона є усвідомленою. Саме вона визначає характер дій, які застосовують суб’єкти, передаючи певну інформацію і впли¬ваючи один на одного.
Отже, спосіб і стратегія спілкування — два споріднених феномени, що розкривають операційний аспект взаємодії людей. Вони є важливим інструментом досягнення мети.

Стилі спілкування

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:13:28 +0000

Серед особливостей спілкування традиційно виокремлюють не лише певні способи впливу на людей, а й стилі як інтегровані характеристики. Під стилем розуміють, звичайно, систему прийомів діяльності, поведінки людей. Найхарактерніше стиль про¬являється в діловому та професійному спілкуванні, у взаємовідно¬синах між керівником і підлеглими, у так званому лідерстві.
Розрізняють три стилі лідерства — авторитарний, демократичний та ліберальний, які характеризують не лише спілкування, а й манеру поведінки лідера щодо інших, тип його влади, ставлення до роботи та інших. Відповідно до зазначених стилів лідерства можна описати й стилі спілкування.
Так, при авторитарному стилі лідер віддає накази, дає вка¬зівки, інструкції. Він не любить, коли інші проявляють ініціативу, не хоче, щоб з ним дискутували, обговорювали прийняті ним рішення.
Демократичний стиль, навпаки, передбачає, що активність учас¬ників спілкування та їхня ініціатива підтримуються, завдання та спо¬соби їх виконання обговорюються. Якщо для першого стилю спілку¬вання характерним є виокремлення свого «Я», то для другого типо¬вим займенником є «Ми».
При ліберальному стилі спілкування проблеми обговорюють¬ся формально, керівник може й не бути лідером. Він піддається різним впливам, не виявляє ініціативи у спільній діяльності.
Спрямованість у стилі ділового спілкування може бути різною — на іншого або на себе [14]. Якщо людина потребує іншого, бо закло¬потана собою, то кажуть, що в неї піддатливий стиль. Якщо співроз¬мовник прагне досягти успіху у спілкуванні та діяльності, контро¬люючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо людина зберігає емоційну дистанцію, незалежність у спілкуванні, її стиль вва¬жають відчуженим. Крім того, розрізняють такі стилі: альтруїстич¬ний (допомога іншим), маніпулятивний (досягнення власної мети) та місіонерський (обережний вплив).
Особливості взаємин і характер взаємодії у процесі навчання та виховання певною мірою визначили стилі педагогічного спілку¬вання: спільної творчої діяльності; дружньої при¬хильності; спілкування — дистанція; спілкування — залякування; спілкування — загравання.
Вивчення стилів спілкування, як і стилів діяльності загалом, за останні 11-15 років стало важливим напрямком пошуку шляхів оптимізації діяльності людей та їхніх взаємин. Один із таких шляхів — цілісне вивчення процесуальних характеристик спілку¬вання, його культури.

Моделі спілкування

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:12:49 +0000

Для характеристики системи дій, що їх виконують суб’єкти спілкування, викори¬стовують і таке поняття, як «модель».
Прогресивний американський психолог, фундатор сімейного консуль¬тування В. Сатир виокремлює п’ять моделей (типів) спілкування: запобігливий, звинувачувальний, розважливий, віддалений і врівно¬важений.
Запобігливий тип. Така людина в розмові прагне догодити іншим, часто вибачається, не вступає в суперечки. Вона говорить так, ніби нічого не може зробити сама, не діставши схвалення інших, пого¬джується з будь-якою критикою на свою адресу, вдячна вже за те, що з нею розмовляють. Цей тип має ще назву миролюбця.
Звинувачувальний тип. Така людина постійно шукає і знаходить тих, хто винен. Він — диктатор, господар ситуації, нерідко поводиться зухвало, говорить різко й жорстко, перебиває інших, не даючи людям договорити до кінця. Людина цього типу прагне в такий спосіб завоювати авторитет, владу над іншими. У глибині свідомості вона знає, що без інших нічого не варта, і тому радіє, якщо люди їй підко¬ряються, відчуваючи себе винними. Сам же звинувачувальний при цьому дістає задоволення.
Розважливий тип (або «комп’ютер», як називає його ще В. Са¬тир) — це дуже коректна, надто спокійна людина, яка все розрахо¬вує наперед, має монотонний голос, вибудовує довгі фрази.
Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно і невлучно.
Крім цих чотирьох моделей спілкування, які свідчать про зани¬жену самооцінку, відчуття власної неповноцінності, є ще один тип, який має назву врівноваженого. Поведінка такої людини послідов¬на, гармонійна. До інших вона ставиться відкрито, чесно, ніколи не принижує людську гідність. Люди такого типу спілкування, як пра¬вило, знаходять вихід із складного становища і можуть об’єднати інших людей для спільної діяльності. Це — цілісні особистості. Вони прямо передають свої думки, відкрито виражають почуття, здатні до особистісного зростання, викликають повагу й довіру до себе. Інші в їхньому товаристві почуваються добре і вільно. Врівноважені люди мають високий рівень моральної та психологічної культури спілку¬вання і потенційні можливості для її підвищення.
Якщо порівняти способи впливу маніпулятора і актуалізатора із зазиаченими моделями, можна побачити, що представники перших чоти¬рьох типів є маніпуляторами, а врівноважений тип — актуалізатором.
Концепції впливу, розроблені Е. Шостромом та В. Сатир, за спря¬мованістю наближаються до оригінального підходу Е. Берна (трапсакційний аналіз). Він зазначає, що люди у своїй поведінці реалізу¬ють три позиції: Дорослого, Батька та Дитини. Ці три складові є в кожної людини, але всі по-різному ними користуються. Дорослий сприймає світ таким, який він є, розуміє інтереси інших, вміє розпо¬ділити відповідальність між собою та іншим. Дитина — це наша емоційність, нерідко безпосередність і безвідповідальність, залежність від інших. Батько — це той, хто погано розуміє, який же світ на¬справді, проте знає, яким він має бути. Він виховує, наставляє, карає, але може при цьому взяти відповідальність па себе.
На певному етапі та в певній ситуації кожна з трьох позицій буває доцільною, потрібною. Однак нерідко позиція Батька чи Дитини може бути недоречною чи навіть комічною, якщо це не відпо¬відає ситуації, віковим та індивідуальним особливостям людей, що спілкуються. Зазвичай більшість людей, зокрема молодь, віддають перевагу спілкуванню з позиції «Дорослий—Дорослий». Дуже важ¬ливо правильно визначити позицію співрозмовника та власну, аби досягти мети та реалізувати гуманістичні установки особистості.
Наведені способи (моделі) спілкування застосовуються в різних ситуаціях ділового спілкування. Вибір відповідних до ситуації спо¬собів свідчить про високий рівень моральної та психологічної куль¬тури

Маніпулювання та актуалізація

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:12:15 +0000

Маніпулятор — це частина нашої особистості, яка свідомо (тоді це цинізм) або несвідомо вдається до всіляких хитрощів, щоб контролювати ситуацію та досягти своєї мети.
Найчастіше вміння маніпулювати іншими використовується в корисливих цілях. Багатьом добре відома така ситуація: студент під час іспиту раптом, неначе захопившись, звертається до викладача: «Петре Васильовичу, це питання завжди було для мене загадкою. Виходить, що…», тобто ставить перед викладачем запитання, на яке мусить відповісти сам. Викладач любить свій предмет і цінує вияв захоплення ним з боку студента, тому починає ґрунтовно аналізува¬ти проблему. Студент досяг своєї мети: використавши механізм ма¬ніпулювання, змусив замість себе відповідати викладача.
Часом без маніпулювання не обійтися. Нерідко до нього вдають¬ся люди, незадоволені життям, а то й просто нещасливі. Маніпулю¬вання їм потрібно, щоб якось вижити, підняти самооцінку. Інколи людина маніпулює, думаючи про іншого, підтримуючи його (наприк¬лад, коли близька людина тяжко хвора).
Відомий вчений Е. Шостром розрізняє чотири тини маніпуля¬торів. Перший тип — активний — прагне впли¬вати на інших, використовуючи активні методи. Він найчастіше вдається до техніки «обов’язків і очікувань», а також використо¬вує свій соціальний статус — керівника, батька, викладача. Другий тип — пасивний маніпулятор. Він демонструє роль безпорадного, такого, що мало в чому розуміється. Цим він підштовхує іншого виконати роботу за нього. Третій тип ставиться до людей як до суперників, а то й ворогів, з якими він веде постійну боротьбу. Четвертий тип — байдужий маніпулятор. Він намагається ніби уникнути контактів, демонструє індиферентність. Насправді все, що відбувається, йому не зовсім байдуже, інакше він так демонстра¬тивно не поводився б.
Маніпулювання насправді займає в житті кожної людини більше місця, аніж ми уявляємо. Кожна людина майже щодня буває маніпу¬лятором або тим, на кого впливають. Наприклад, продавець маніпу¬лює покупцем, щоб вигідно продати свій товар. Батько дітям дає винагороду за добрі оцінки. Депутат обіцяє виборцям розв’язати всі їхні проблеми, а після обрання про це забуває. Загалом маніпу¬ляції негативно позначаються на розвитку особистості, навіть на здо¬ров’ї людини, знижують рівень моральної й психологічної культури її спілкування з іншими. Маніпуляторам можна і треба протистави¬ти інші дії, наприклад механізм актуалізації.
Актуалізатор — це людина, яка прислуховується до інших і вра¬ховує їхні інтереси, прагне до самореалізації своєї самобутності та унікальності. Він чесний у своїх думках і діях.
Нерідко спостерігається така ситуація. Молодий спеціаліст, що прийшов на підприємство, поводиться як бунтар. Йому здається, що тут усе відбувається так, як і багато років тому. Це викликає в нього непорозуміння, роздратування, сарказм. А це може призвести до конфлікту. Причина його поведінки полягає в тому, що в інсти¬туті він вивчав нові технології, методи роботи й хоче запровадити їх. Він бореться за свій соціальний статус, відстоює свою гідність. Розумний керівник, з’ясувавши причину непорозуміння, зможе спря¬мувати енергію молодого працівника у творчому, конструктивному напрямку. Він зрозуміє, що молода людина хоче дістати радість від того, що робить, прагне до наповненого життя, хоче відчути насоло¬ду від подолання труднощів. Якщо керівник підтримає молодого спе¬ціаліста, той і в майбутньому буде з таким самим інтересом і завзят¬тям виконувати доручену йому справу.
Актуалізатор — це людина, яка поважає гідність інших, перекон¬ливо передає свої думки і бажання, добре ставиться до людей і допомагає їм знайти свій власний шлях до розвитку. На жаль, актуалізатори навіть серед керівників трапляються не дуже часто.

Способи впливу на людей під час спілкування

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:11:36 +0000

До способів спілкування, як зазна¬чалося, відносять також способи впливу однієї людини на іншу (або інших), коли ми прагнемо «спро¬вокувати» її поведінку в потрібному нам напрямі, знайти в системі її діяльності «слабкі місця», визначити фактори, що керують нею, і намагаємося змінити їх. Отже, будь-який вилив здійснюється з метою формування, закріплення або зміни установок, поглядів, взає¬мин, почуттів, дій тощо. Психологічні механізми різних за природою видів впливу не однакові. Кожний з них специфічний і застосовується за певних умов.
До групи психологічних способів впливу на людей належать на¬віювання, наслідування, психічне зараження і т. ін. Це механізми, які діють насамперед на несвідоме. Існує ще такий важливий спосіб впливу, як переконання. На відміну від попередніх його використовують тоді, коли хочуть вплинути на свідомість людини. Якщо дія трьох пер¬ших механізмів пов’язана переважно з некритичним ставленням лю¬дей до інформації, поведінки, емоцій тих, хто діє на них, то переко¬нання передбачає логічне мислення, критичний аналіз цих сигналів.
Переконання — це спосіб впливу, коли людина звертається до свідомості, почуттів і досвіду іншої людини з тим, щоб сформувати в неї нові установки. Переконання впливає не тільки на розум, а й на почуття, якщо звернення до інших супроводжується емоціями. Отже, переконання — це такий вплив однієї людини на іншу або на групу людей, який діє на раціональне та емоційне в їхній єдності, формує нові погляди, відносини, що відповідають вимогам суспільства.
Переконання не дасть належного результату, якщо його підміне¬но моралізуванням. Тому краще не вживати слів типу «мусиш», «зобов’язаний», «як не соромно» та ін. Така форма сприймається як формальна і до неї ставляться іронічно, а то і з презирством.
Перекопувати словом ‘— це велике мистецтво, яке потребує знань психології людей, законів етики й логіки. Саме про це писав відо¬мий вчений Б лез Паскаль: «Кожний знає, що поняття потрапляють у душу двома шляхами: через розум і волю. Шлях розуму найбільш природний, оскільки не можна погоджуватися ні з чим, окрім дове¬дених істин. Проте найбільш звичним є шлях волі… Це шлях низь¬кий…, через це всі проти нього».
Мистецтво переконувати полягає як у тому, щоб бути приємним, так і в тому, щоб логічно обґрунтовувати свою позицію й переводи¬ти мислення в мовлення. Наведемо приклад переконання, яке ґрунтується на законах логіки і спрямоване до розуму людини, яку хо¬чуть переконати. В Ермітажі є картина Рембрандта «Поклоніння волхвів». Тривалий час її вважали копією. Потім спеціалісти змог¬ли довести, що це оригінал, аргументуючи свою думку так: якщо на нижніх прошарках картини є пошуки композиції, то така картина, як відомо, є оригіналом; на картині Рембрандта в Ермітажі з допо¬могою рентгенівської установки знайшли пошуки композиції; звідси дійшли висновку: ця картина — оригінал. Такі аргументи впливають на розум людини і тому стають ефективними.
Проте якщо людина не хоче, щоб її переконали, тут не допомо¬жуть ні логіка, ні аргументація. Не можна також досягти бажаного результату, якщо той, хто переконує, поводиться зверхньо або по¬блажливо, прагне самоствердитися, дійти до фіналу «перемога — поразка». А тому, аби переконати іншого, спочатку слід досягти того, щоб людина захотіла вислухати уважно і осмислено запропоновані їй докази. Для цього треба виокремити те спільне, що об’єднує лю¬дей, і встановити психологічний контакт. Потім доцільно разом про-аналізувати всі аргументи обох співрозмовників і дійти спільного висновку, згоди. Тоді переконуючий вплив на людину не буде нав’я¬заним, а відповідатиме її думкам, поглядам, почуттям.
Навіювання — це психологічний вплив однієї людини па іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання вислов¬лених думок і волі. У нашій країні значення навіювання тривалий час недооцінювалось. Його називали буржуазним засобом впливу на людей. Насправді ж навіювання посідає дуже важливе місце в нашому житті, воно є механізмом, який дає змогу вплинути па не¬свідоме: установки, емоційні реакції, очікування тощо.
Під час навіювання не досягається згода, а лише забезпечується прийняття інформації, що містить готовий висновок. Використовую¬чи інформацію людина, на яку впливають, має сама дійти необхідно¬го висновку.
Виокремлюють такі види навіювання на людину: 1) коли вона перебуває в активному стані; 2) під гіпнозом; 3) під час сну. Пер¬шим і основним є, звичайно, навіювання в активному стані.
Навіювання може бути навмисним. Це цілеспрямований і свідо¬мо організований психологічний вплив, коли сугестор (тобто той, хто користується цим способом) знає, кому і що він хоче навіяти і відповідно до цього добирає прийоми впливу. Бажано, щоб суге¬стор був людиною авторитетною, тоді йому довірятимуть. Виокрем¬люють також навіювання ненавмисне, коли сугестор не ставить перед собою спеціальної мети, проте своїми словами та діями на¬віює іншому саме той стан, який би спонукав того до відповід¬ної дії.
За змістом впливу та кінцевим результатом навіювання буває позитивним і негативним, етичним і неетичним; за засобами впли¬ву — прямим і непрямим.
При прямому навіюванні сугестор закликає до певної дії. Вона передається як наказ, вказівка, розпорядження і заборона (наприк¬лад: «Усім бути завтра о 9 годині на роботі», «Цей блок включати не будемо» та ін.). При непрямому навіюванні сугестор не гово¬рить прямо про свою мету, проте виказує своє ставлення до предме¬та. Непряме навіювання розраховане на некритичне сприймання інфор¬мації, але для цього використовуються не наказові, а оповідні форми. Мета досягається за рахунок того, що викликаються сильні емоційні реакції. Основними формами навіювання є натяк, схвалення, засудження (наприклад: «Наші сусіди вже закінчили оранку» або «У нас механік ніколи не перевіряє верстати» і т. ін.).
Одним із видів навіювання є самонавіювання. Це свідоме само¬регулювання, навіювання самому собі уявлень, почуттів, емоцій. У цьому процесі людина сама створює модель стану або дій і вводить її у свою психіку. Моделі самонавіювання, на думку відомого психі¬атра В. Леві, «уводяться в пам’ять, переходять з короткочасної пам’яті в довготривалу, із свідомості в підсвідомість і, врешті-решт, автоматично, мимоволі починають впливати на самовідчуття й пове¬дінку».
Згідно з методикою самонавіювання, по-перше, треба виявити не¬долік, якого людина хоче позбавитися, а по-друге — розробити фор¬мулу самонавіювання. Формули мають бути спрямовані на себе. Ство¬рювати їх слід від імені першої особи. Вони повніші бути не дуже розгорнутими, стверджуючими і складатись із дієслів, що мають найвпливовішу силу (наприклад: «Я буду дотримуватись цього плану», «Я прокинусь о 7 годині», «Я закінчу розпочату роботу сьогодні»). Психічне зараження — спосіб психологічного впливу, що відо¬мий із сивої давнини. На відміну від навіювання та переконання, які часто застосовуються в міжособистісних взаєминах, у разі взає¬модії з організованою групою психічне зараження яскраво прояв¬ляється як засіб впливу в групах малознайомих людей (це спосте¬рігається під час релігійного екстазу, паніки і т. ін.). Свідомі ха-рактеристики, що існують майже в однаковій мірі у більшості індивідів, зникають у таких умовах і замінюються несвідомими. Цим, мабуть, пояснюється, чому в натовпі не спостерігаються дії, які по¬требують цілеспрямованого логічного мислення, і чому тут люди спілкуються па низькому рівні.
При психічному зараженні процес передавання емоційного стану відбувається від одного індивіда до іншого на несвідомому рівні. Унаслідок такого впливу індивід швидко переймається психічним станом інших людей. При цьому багаторазово підсилюється емоцій¬ний вплив за рахунок його «відбиття» від багатьох людей. У таких ситуаціях індивіди несвідомо йдуть за іншими, наслідуючи їхню поведінку.
Найбільшому психічному зараженню піддаються люди в натовпі. Це може бути сукупність індивідів, які утворюють численну аморф¬ну групу, члени якої водночас взаємопов’язані якимось спільним і на певний час постійним інтересом. Вони стають некритичними, імпуль¬сивними. Почуття відповідальності, яке, звичайно, стримує окремих індивідів, у натовпі зникає. Люди починають мислити образами й готові діяти під впливом гасел, закликів визнаних ними лідерів. Олександр Мень писав: «Маса — некритична. Вона підвладна емо¬ціям, її легко можна повернути в потрібний бік, маніпулювати у вигідному напрямі. Одразу перед нами постає євангельський образ натовпу, який спочатку на честь Ісуса Христа кричав «Осанна!», а через кілька днів — «Розіпни його!».
Зазначені особливості включають механізми психічного зараження та навіювання. Натовп треба стримувати від негативних дій, викори¬стовуючи ці самі механізми. Оскільки в натовпі народжуються бур¬хливі емоції, вплинути на них можна сильними засобами: перебільшу¬вати, стверджувати, навіювати, заражати, повторювати. Люди в на¬товпі не чують аргументів, не зносять запитань, заперечень. Якщо якийсь оратор не поділяє думку, що захопила більшість людей, його виступ викликає у них гнів і прояв ворожості.
Якщо люди зібралися разом, вони інстинктивно шукають собі лідера, вожака і підкоряються йому. Проте нерідко вожаками ста¬ють нервово збуджені люди, які глибоко вірять у те, про що гово¬рять, до чого закликають. Через цю віру вони впливають на людей. Чим коротші фрази-ствердження, кинуті ними в натовп, тим більший вплив вони мають. Через багаторазові повторення основна думка-ідея закріплюється в глибинах несвідомого. Потім вона перетворюється на установку як готовність до дії. Цю установку вже нелегко зміни¬ти. Чим привабливіший лідер, чим більшу силу волі він має, тим сильніше він може впливати на натовп.
Психічне зараження може відігравати не лише деструктивну, а й позитивну роль. Найчастіше конструктивна дія зараження ентузіаз¬мом спостерігається у професійній діяльності. Якщо люди люблять своє діло, то успіхи одного заражають інших, викликаючи в них інтерес, захоплення, а не заздрість і поганий настрій. Здібні люди своїми словами, діями можуть так впливати на людей, що ті пе¬реймаються чужими переживаннями як своїми власними, почина¬ють плакати і сміятися, сумувати і радіти, обурюватися і співчува¬ти. Наприклад, під час педагогічного спілкування відбувається взає-мозараження педагога і студентів, а це стимулює їхнє творче само-почуття. Воно виникає на основі співчуття, співпереживання, ініціа¬тором якого виступає педагог. Своїми емоціями, інтересом до проблеми він заражає тих, кого хоче повести за собою. Вони, його вихованці, у свою чергу, стимулюють думку педагога, передають йому свою емоційну захопленість.
Наслідування — особлива форма поведінки людини, що полягає у відтворенні нею дій інших осіб. Причому важливо наголосити, що наслідування може бути виявом активності індивіда, яка може бути наслідком власної ініціативи або результатом впливу інших людей, які розраховують на це й стимулюють певну поведінку різними засобами. Отже, наслідування може бути як несвідомим, так і свідо¬мим, цілеспрямованим.
У дорослих механізми наслідування набагато складніші, аніж у дітей. Дорослі більш критично сприймають зразки, запропоновані їм для наслідування. Останнє в цьому разі більшою мірою є елементом навчання. Це стосується професійної діяльності, спорту, мистецтва і т. ін. Наприклад, молодий спеціаліст вчиться у досвідченого, насліду¬ючи зразки його дій, стратегії та тактики вирішення професійних завдань. Таке явище є позитивним.
На практиці навіювання, переконання, психічне зараження, насліду¬вання рідко вживаються в чистому вигляді. Найчастіше вони до¬повнюють одне одного, функціонують у системі. Наприклад, перед однією з фірм, що працювала в умовах жорсткої конкуренції, постала потреба реконструювати виробництво і запровадити нову техноло¬гію. Керівник фірми (досвідчений менеджер), залучаючи до роботи кращих спеціалістів, використовував різні прийоми спілкування і по¬становки перед ними завдання. Одному із спеціалістів керівник навів як приклад для наслідування факти про ставлення до інновацій та діяльність спеціалістів у конкуруючих фірмах. Іншому сказав, що доручає саме йому цю справу, бо знає, що він працює самовіддано і має цікаві пропозиції. Третьому показав, як плідно працюють інші й що вже зроблено в цьому напрямі. Потім керівник зібрав усіх ра¬зом і сказав, що за умови оперативного і якісного виконання ними завдання (кожним своєї частини) фірма зможе своєчасно виконати реконструкцію, запровадити нову технологію і стане конкуренто-спроможною. Працівники ж від цього матимуть моральне й матері¬альне задоволення. Усі використані при цьому психологічні прийо¬ми — навіювання, наслідування, психічне зараження — допомогли ме¬неджерові спрямувати творчу енергію спеціалістів в інтересах спра¬ви і досягти своєї мети.
Описані способи впливу на людей деякі автори називають меха¬нізмами. До таких механізмів належить і відоме маніпулювання людьми та актуалізація, яку йому протиставляють.

Повідомлення як спосіб спілку¬вання

admin — Thu, 12 Feb 2009 13:10:47 +0000

Спосіб у широкому розумінні — це система дій, які використовуються в діяльності або взаємодії для досяг-нення мети. Серед способів спілкування можна виокремити ті, що слугують обміну інформацією, і ті, що використовуються з метою впливу одного суб’єкта (він може бути і груповим) на іншого.
Способом спілкування, що призначений для передавання інфор¬мації, можна вважати повідомлення. З його допомогою передаються певні відомості від однієї людини до іншої як під час безпосереднього спілкування (мова, жести, міміка), так і через різні засоби масової комунікації.
Одна із функцій повідомлення полягає в координації дій окре¬мого індивіда або групи з діями інших людей. Факт обміну інформацією не гарантує ефективності спілкування людей, які беруть у ньому участь. її можна досягти, якщо ті, хто спілкується, відзнача¬ються культурою передавання повідомлень. Саме той, хто відправляє інформацію, вирішує, яку ідею чи які дані зробити предметом об¬міну. Щоб цей процес був продуктивним, па обдумування потрібно витратити певний час. Корисно прислухатися до такої заповіді: «Не починайте говорити, поки не почнете думати». До того ж доцільно осмислити не лише саму ідею, а й те, як її сприймуть люди, які з нею ознайомляться.
Під час обміну інформацією можуть виникнути певні труднощі, якщо невдало обрано канали, засоби й способи зв’язку. Так, інколи краще сприймається усне повідомлення, а часом — письмове. У відпо¬відальних ситуаціях бажано використовувати одночасно кілька засобів зв’язку.
Той, хто приймає повідомлення, має його декодувати, перевести інформацію у свої думки. Якщо в нього система значень цілковито збігається із системою значень таких самих слів того, хто відправив повідомлення, можна вважати, що обмін інформацією через повідом¬лення відбувся.