Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої —інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.
Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про «Риторику» Аристотеля, в якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності станов¬лять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлен¬ня та слухача, якого він називає «кінцевою метою всього».
Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Пер¬шим виступом, що приніс йому велику ораторську славу, став пане¬гірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам’ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно відзначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військово¬го красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова «мертві сорому не мають» стали легендарними, хвилюють і переконують людей і сьогодні.
Ораторське мистецтво поділяється на види, пов’язані з конкрет¬ною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Нас ціка¬вить академічне красномовство, яке включає в себе власне акаде¬мічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лек¬ція), шкільне (розповідь учителя, лекція). Академічне красномов¬ство є базою виступу, тому що публічна, масова лекція передусім є формою поширення наукових знань. Суттєва відмінність такої лекції від наукової полягає в тому, що крім наукових знань вона потре¬бує ще й умінь їх популяризувати. У будь-якому з цих видів при всіх професійних відмінностях є єдина основа — це мистецтво, яке слугує цілям впливу па людей, зокрема переконанню. «Цінністю є не сама по собі мова оратора і це звучність його голосу, а те, на¬скільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненави¬дить тих же людей, що й вітчизна».
Складність ораторського мистецтва як засобу переконання поля¬гає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переко¬нання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему уста¬новок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правиль¬них. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити уста¬новки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяль¬ності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлю¬ючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.
Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови доско¬налого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не перекона¬ний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприймати¬меться людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ора¬торського мистецтва на людей, які були настроєні переважно воро¬же. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі «Історія русів». Реєстрові казаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмель¬ницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли висту¬пити проти нього. І він звернувся до казаків із такими словами: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдино¬кровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підішли зброю не задля ко¬ристолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино па обо¬рону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боро¬нитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, брат¬тя, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпі¬ли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відом¬щенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї». Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть».
Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування в аудиторії відбуватиметься на високому рівні його культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що
слухає.
Але іноді навіть тоді, коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх в аудиторії людей однаково залишиться при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає то хотіли б також висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм треба надати. Це спілкування, звичайно, має бути тактовним з обох сторін.