Спілкування — це багатовимірний, полі-функціональний, різновидовий процес. У психології існує кілька класифікацій видів спілкування. Вони подають цей феномен різнопланово, збагачуючи палітру його характеристик. Найуживанішими є ті, які можна описати так: Читати далі »
Міжособистісні взаємини у спілкуванні — це такі взаємозв’язки між людьми, які суб’єктивно переживаються та об’єктивно проявляються в характері та способах взаємного впливу. Ці взаємини мають для людей не менше значення, ніж їжа та повітря. Якщо ці стосунки погані, то продуктивна взаємодія людей, їхня спільна діяльність стають неможливими. У людини псується настрій, здоров’я, вона не відчуває радості буття. Нездорові міжособистісні взаємини впливають також на характер спілкування. Іноді останнє зводиться до того, що розмови про інших ведуться виключно в категоріях оцінок, а то й за допомогою ярликів, причому, як правило, усе «малюється» чорно-білими фар¬бами. Для того щоб система міжособистісних взаємин була ефек¬тивною, а суспільство загалом здоровим, бажано відмовлятися від звички за всіма вчинками людей бачити злий намір. Отже, важливою рисою міжособистісних взаємин є їхня емоційна основа. Одні люди під час спілкування нерідко без особливих зу¬силь можуть викликати в інших позитивні емоції, підтримувати гар¬ний настрій. Інші вносять у взаємини напруженість, пробуджують негативні емоції, тривогу. Тому для успішного спілкування важли¬вим є використання гуманістичних орієнтацій у взаєминах, дотримання емпатійного способу спілкування. Останній передбачає більш-менш точне сприймання внутрішнього світу іншої людини із збереженням притаманних їй емоційних і змістовних відтінків. Саме ці орієнтації та прояв емпатії у взаєминах є результатом високого рівня культури спілкування. Водночас наявність такого рівня є основою, на якій у майбутньому формуються гуманістичні комунікативні установки та способи й засоби їхньої реалізації.
Взаємодія між учасниками спілкування як правило, супроводжується сприйманням і розумінням одне одного. Деякі психологи вважають, що відбувається пізнання однієї люди¬ни іншою. У загальному плані можна сказати, що сприймання іншої людини означає відображення її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з особистішими характеристиками індивіда та інтерпретацію на цій основі її вчинків.
Під час пізнання одна людина емоційно оцінює іншу, намагається зрозуміти її вчинки, виробити стратегію зміни її поведінки та по¬будувати власну. При цьому відбувається усвідомлення себе через іншого за допомогою механізмів ідентифікації та рефлексії. Перший з них зводиться до уподібнення, ототожнення себе з іншим. Це сприяє розумінню партнера по спілкуванню, стимулює відповідну поведінку (альтруїстичну, гуманістичну, емпатійну тощо). Рефлексія у спілкуван¬ні — це усвідомлення того, як суб’єкта сприймають і оцінюють інші.
Відомо, що сприймання та розуміння одне одного залежить від ряду факторів, зокрема від установок, обсягу інформації про інших і різних ефектів. Наприклад, якщо через певні обставини у нас ще до зустрічі з незнайомою людиною вже було сформовано щодо неї позитивну установку, то, сприймаючи, ми наділятимемо її образ пе¬реважно позитивними ознаками. У противному разі інтерпретація тих самих рис скоріше за все буде негативною.
Інколи, якщо інформації замало, під час сприймання людям при¬писуються. певні характеристики, яких вони насправді не мають (каузальна атрибуція). У цьому разі негативними характеристиками найчастіше наділяються ті. люди, яких ми не любимо, яким не симпа¬тизуємо.
Спілкування — це активна взаємодія його суб’єктів. Вони по черзі діють одне на одного, оцінюють дії, сприймають або не сприймають спрямовані на них думки, оцінки, почуття. Якщо один із суб’єктів виявляє пасивність, спілкування не відбувається. Іноді бачимо таку [картину: один із співбесідників щось розповідає, інший як людина ввічлива, начебто слухає, проте зацікавленості до змісту розмови не проявляє, до переданої інформації ставиться байдуже. Що ж відбувається в цьому разі? Той, хто говорить, не може «перенести» свої думки в голову іншого, залучити його до активного зацікав¬леного обговорення. Отже, взаємодії між ними не відбулося. Читати далі »
Розглянемо характеристики різних сторін спілкування. Обмінюючись інформацією, кожний із партнерів є активним суб’єктом у процесі спіль¬ної діяльності. Важливу роль при цьому відіграє значущість інфор¬мації, завдяки чому партнери намагаються виробити загальний зміст, однакове розуміння ситуації. Це можливо лише за умови, що інформація прийнята, зрозуміла та осмислена. Тому в комуні¬кативному процесі поєднано діяльність, спілкування й пізнання. Читати далі »
Функції спілкування дуже різноманітні. Існують різні підходи до їх класифікації. Так, за однією з них виокремлюють три основних класи таких функцій: інформаційно-комунікативний, регулятивно-комунікативний та афективно-комунікативний .
Перший із них охоплює все, що є передаванням і прийманням інформації у психологічному розумінні цих слів. Ідеться не лише про готову інформацію, а й про таку, що формується, розвивається. Психологи кажуть не просто про її передавання, а про передавання та приймання значень. Спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб’єктів та їхньої спільної діяльності. З цим класом функцій пов’язані також способи впливу людей одне па одного: переконання, навіювання, наслідування та ін. Це регулятив-но-комунікативна функція. Афективно-комунікативпі функції нале¬жать до емоційної сфери людини. Річ у тім, що розмаїття людських емоцій виникає й проявляється під час спілкування.
Якщо взяти іншу основу для класифікації, то можна виокремити і такі функції спілкування, як організація спільної діяльності, пізнання людьми одне одного, формування та розвиток міжособистісних взаємин. Використання цієї класифікації допомагає зрозуміти, що для культури саме ділового спілкування важливо враховувати всіх суб’єктів спільної діяльності. Вони повинні мати установку па пізнання одне одного та бажання підтримувати доброзичливі взаємини.
Усі функції спілкування спостерігаються в житті й проявляють¬ся, як правило, в єдності, доповнюючи одна одну.
Ураховуючи складність природи спілкування, важливо розібратись у
ЙОГО Структурі. Завдяки дослідженням учених відокремлено три взаємопов’язаних сторони спілкування:
• комунікативну — обмін інформацією між індивідами та її уточнення, розвиток;
• інтерактивну — організація взаємодії суб’єктів, які спіл¬куються, тобто обмін не тільки знаннями, думками, ідеями, а й діями, зокрема при побудові спільної стратегії взаємодії;
перцептивну — процес взаємного сприймання й розуміння співрозмовників, пізнання ними одне одного.
У деяких дослідженнях структура спілкування розглядається, ви¬ходячи з трьох рівнів аналізу (макро-, мезо- і мікрорівні) [8, №271-272]. На першому з них спілкування індивіда з людьми аналізується в інтервалах, рівних тривалості його життя. На мезорівні вивчаються окремі форми спілкування: бесіда, гра, колективне об-говорення та ін. І, нарешті, на мікрорівиі — одиницями аналізу ви¬ступають взаємопов’язані дії суб’єктів спілкування: «запитання — відповіді», «повідомлення інформації — ставлення до неї», «спонукання до дії — дія» та ін.
Виходячи з цього в літературі описано різні моделі спілкування. Такої, яка б задовольнила всіх, ще не розроблено. Найпростіша мо¬дель — це спілкування в діаді (парі).
Як зазначалося, спілкування в нашому житті відіграє дуже велику роль, а його психологічна природа надто
складна. Людині важко бути щасливою, успішно працювати, самовдосконалюватися, самостверджуватися не контактуючи з іншими. Спілкування, на думку вчених, є однією з нагальних потреб людини, яка живе в суспільстві. Воно потрібне їй для взаємодії з іншими людьми, для впорядкування взаємовідносин з ними, для самоствердження в суспільстві. Більшість психологів, наприк¬лад, називають таку потребу комунікативною і вважають, що вона про¬являється через прагнення людини до розуміння її іншими. Потреба у спілкуванні виникає в перші місяці життя дитини, а на третьому році в неї вже виразно проглядає бажання спілкуватися з іншими. У перші сім років у дітей чітко проявляється потреба в доброзичливій увазі, у повазі до них з боку дорослих та у взаєморозумінні та співчуванні. Ця потреба, як правило, залишається у людини найважливішою на все життя. Потім її потреби розвиваються, відбувається перехід від простих форм потреб в емоційному контакті до складніших — у співпраці, інтимно-особистісному, діловому спілкуванні та ін. Розглядаючи потреби як початок діяльності, деякі науковці дотримуються положення про єдність спілкування та діяльності. Одні з них вважають, що спілкування та діяльність — дві рівнозначні категорії буття людини, інші — що спілкування є однією зі сторін діяльності, і, нарешті, деякі — що спілкування є особливим видом діяльності.
У подальшому зазначені потреби розглядаються як один склад¬ний психологічний механізм, де різні його компоненти виконують певні функції.